Читать онлайн книгу "Олег Ольжич"

Олег Ольжич
Ростислав Григорович Коломiець


Знаменитi украiнцi
Олег Ольжич (1907–1943) – велична постать в украiнському громадсько-полiтичному життi, в украiнськiй поезii, в украiнськiй науцi. Видатний археолог iз европейським iм’ям, вiн володiв дев’ятьма мовами, а його дослiдження не втратили сенсу i понинi. Видатний поет – вiн сказав нове слово в украiнськiй лiтературi. Видатний дiяч Органiзацii украiнських нацiоналiстiв – вiн був дiйовою особою в побудовi украiнськоi держави в умовах нацистськоi окупацii територii Украiни.

1943 року Олег Ольжич загинув у концтаборi Заксенхаузен.





Ростислав Коломiець

Олег Ольжич



© Р. Г. Коломiець, 2021

© Є. В. Вдовиченко, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2009




Історичний змiст постатi Ольжича


Перше, що впадае в око при вивченнi епохи боротьби за створення украiнськоi держави у XX столiттi, це те, що ii яскравi постатi:

Симон Петлюра (1879–1926) – видатний театрознавець…

Володимир Винниченко (1880–1951) – видатний драматург…

Михайло Грушевський (1866–1934) – видатний iсторик…

Степан Бандера (1909–1959) – пристрасний публiцист…

Олена Телiга (1906–1942) – видатна поетеса…

Олег Ольжич (1907–1944) – видатний поет…

Творцi. Вони творили украiнську державу у першiй половинi XX столiття. Хтось – помiнявши перо на рушницю. Хтось – не випускаючи з рук пера. Без цих трьох перших постатей не уявити культурного i полiтичного життя украiнськоi нацii у першiй половинi минулого столiття. Не кажучи вже про три останнi постатi, чие життя обiрвали на злетi, у часи Другоi свiтовоi вiйни.

Творцi. Я пам’ятав про це, створюючи монографiю про украiнську Жанну д’Арк Олену Телiгу. Хай цi рядки ляжуть у контекст роздумiв i про Олега Ольжича – одного з яскравих символiв украiнського нацiоналiзму i одного з найпотужнiших украiнських поетiв першоi половини XX столiття.

Постать Ольжича набувае iсторичного змiсту у тому сенсi, що вiн е одним iз духовних лiдерiв молодого поколiння першоi емiграцiйноi хвилi 20-х рокiв XX столiття (як тут не згадати Олену Телiгу, близьку йому в поезii i спiльницю у суспiльно-полiтичному життi), яке спромоглося не лише зберегти, але й примножити пасiонарну енергiю украiнського народу, майже зруйновану у радянськiй Украiнi репресiями, голодомором, вигубленням i спотворенням культури. «Хай воскресне столиця Андрiя, Дух вояцький живе у народi!» – такою метою жив Олег Ольжич.

У своiх роздумах я, звичайно, спирався на незаперечнi факти з життя i творчостi Кандиби, який своi науковi працi пiдписував справжнiм прiзвищем, поезii – псевдонiмом Ольжич, а в пiдпiллi перебував пiд прiзвищем Кардаш. І користувався здобутками «кандибiани», науки, що активно, часом – небезперечно, аналiзуе його життя i творчiсть. Подаю iх не з вагою значимостi, а в порядку власного ознайомлення з ними. Насамперед:

– це i мудрi роздуми над творчiстю Ольжича академiка НАН Украiни Миколи Жулинського;

– це i виваженi оцiнки полiтичноi дiяльностi Ольжича чинного Голови ОУН Богдана Червака;

– це i влучнi спостереження лiтературознавця, поета, перекладача Миколи Ільницького за поезiею Ольжича;

– це i позбавленi наукоподiбностi дослiдження Романа Онишкевича, який точно пiдмiтив, що трагiчна доля Ольжича, як i його спiввiтчизницi Олени Телiги, е «символом трагедii украiнського нацiоналiзму з ii одвiчною боротьбою iз зовнiшнiм ворогом i чварами у власному домi»;

– це i сповненi емоцiй i фантазувань i разом iз тим виваженi роздуми про Ольжича украiнського письменника i громадського дiяча Миколи Краснощока, який, до речi, перебував у Киевi пiд час нiмецькоi окупацii;

– це i щиросерднi, позбавленi полiтичноi кон’юнктури, враження вiд життя i творчостi Ольжича в епоху боротьби за украiнську незалежнiсть, що прозвучали з вуст запорiзькоi вчительки, «всеукраiнськоi домашньоi вчительки з iсторii», як ii з повагою називають, Ганни Володимирiвни Черкаськоi. Вони е переконливим свiдченням того, що життя i творчiсть Ольжича треба починати вивчати ще у середнiй школi;

– це i психологiчний портрет Ольжича у публiкацii «Любов i творчiсть, туга i порив, вiдвага i вогонь самопосвяти» лiтературознавця i письменника Петра Бiлоуса. Це перша i вдала спроба подати нам «живу людину», яка не зiйшла з пам’ятника, а жила серед нас – страждала, кохала, боролась i не зраджувала себе…

У дослiдженнi менi пощастило скористатись безцiнними матерiалами про Ольжича, дбайливо зiбраними i зосередженими в журналi «Украiнський iсторик», який видавався у США, що були пiдготовленi до друку Головою Украiнського Історичного товариства, головним редактором цього единого на Заходi украiномовного науково-iсторичного журналу Любомиром Винарем у 1985 i 1986 роках. Тут i:

– глибокий аналiз поетичноi творчостi Ольжича самого Винара,

– систематизацiя його громадсько-полiтичноi дiяльностi, здiйснена його соратниками.

– спогади дружини Ольжича, ii розповiдi синовi про батька,

– численнi спогади його друзiв.

Цiкаво, що «вороги» взагалi не залишили негативних згадок про Ольжича. Я маю на увазi «ворогiв», якi могли з’явитись у нього в результатi розколу ОУН на мельникiвцiв та бандерiвцiв. Хiба що… А може, у нього й не було ворогiв, адже вiн прагнув до об’еднання зусиль i дiй украiнцiв у боротьбi за нацiональне визволення?..


* * *

Погляд з висоти часу.

Мiж появою на свiт у 1907 роцi у житомирському пологовому будинку у щасливих батькiв малятка i закляклим трупом у камерi концтабору Заксенхаузен у 1943 роцi пройшло 37 рокiв, усього 37 рокiв. Але як сказав сам Ольжич: «Не роки життевою мiрою – змiст».

У цьому щасливо-трагiчному промiжку часу ми зустрiнемо знаменнi часово-просторовi орiентири його життя:

– багато дат – чисел, мiсяцiв, рокiв, якими позначенi ключовi моменти його життя. Скiльки iсторичних подiй вiдбулось у життi борця за незалежнiсть украiнськоi держави, скiльки iсторичних вчинкiв йому належить, i який масштаб i вiдгомiн цих вчинкiв;

– багато мiст, мiстечок i краiн, яких вiн охопив своею громадсько-полiтичною та науковою дiяльнiстю. Вражае навiть не сама динамiка його перемiщень у европейському i американському просторi, але насамперед iнтенсивнiсть його життевиявлення i життествердження.

Постать Ольжича набула iсторичного змiсту у тому сенсi, що вiн е яскравим представником молодого поколiння першоi емiграцiйноi хвилi 20-х рокiв XX столiття, про що ми вже казали. Це поколiння, ягк вiдомо, спромоглося не лише зберегти, але й примножити пасiонарну енергiю украiнського народу, руйновану репресiями, голодомором, спотворенням культури. Ще раз нагадую мету Ольжича:

«Хай воскресне столиця Андрiя,
Дух вояцький живе у народi!»

Моя задача: створити безпафосну репутацiю iсторичноi постатi Ольжича, украiнського державотворця, поета i вченого, у свiй час знецiненого i хибно трактованого радянською iсторiознавчою наукою i все-таки недостатньо точно, часто у загальних фразах, висвiтленого у нашi часи. Пропонована книга мае стати черговою сходинкою на шляху донесення правди про Олега Ольжича.


* * *

Три дороги – наукова, поетична i полiтична дiяльнiсть вiльноi духом натури з поневоленоi Батькiвщини-Украiни поеднались у життi однiеi людини.

Захоплення археологiею, буяння поетичноi творчостi i бурхлива полiтична дiяльнiсть Ольжича переплiтаються в його життi тiсно i невiддiльно, неможливо сказати, що саме передуе. Мабуть, i не треба казати. В одному з листiв до батька Олег Ольжич, може, не дуже зугарно, нi, все-таки образно, називае поезiю i археологiею своiми «Музами», а полiтику – такою собi особою з породи Богiв…

Сьогоднi, з висоти часу постать Ольжича постае в iсторичному вимiрi як провидця майбутньоi вiльноi Украiни як единоi держави. І не просто провидця, але й дiйовоi особи цього процесу, який формував його, перебуваючи в емiграцii.

Судiть самi:

• видатний украiнський вчений-археолог О. Кандиба поставив за мету i зробив ряд крокiв задля створення украiнськоi Академii наук в екзилi, що згуртувала б зусилля украiнських учених у рiзних краiнах, i в майбутньому стала б единою Академiею наук вiльноi Украiни. Пiдписував науковi дослiдження своiм прiзвищем – Кандиба.

• видатний украiнський поет нацiонального героiзму Олег Ольжич об’еднав молодих талановитих лiтераторiв, що перебували в емiграцii, навколо часописiв у Празi, Львовi, Чернiвцях i сприяв створенню «празькоi школи украiнських поетiв» – школи виховання «нового поколiння украiнцiв», борцiв за незалежнiсть Украiни. Пiдписував своi поетичнi твори псевдонiмом – Ольжич, що вiдсилае читачiв до часiв киiвського князя Олега.

• член керiвництва Органiзацii украiнських нацiоналiстiв (ОУН), археолог i поет Кандиба нiколи не вiдкладав надалi справу свого життя. Став органiзатором суспiльного життя i, зокрема, культури Украiни в умовах нацистськоi окупацii, i вже почав його розгортати, мрiючи про Украiну, як вiн писав, «вiд Карпат до Памiру». І все це – перебуваючи в ОУНiвському пiдпiллi, де вiн носив прiзвиська – «Ідеалiст», «Доктор». Символiчнi прiзвиська, якi образно вiдтворюють сутнiсть життя Ольжича.

Вiн ставить свое особисте життя у залежнiсть вiд покладеноi на себе суспiльно-полiтичноi мiсii – перебуваючи у розшуку, робить все, щоб урятувати свою дружину i дитину, на яку вона чекала, вiд арешту, i, не вберiгши себе, таки врятував iх. Себе не вберiг, а сiм’ю врятував.

Ви розумiете, до чого я хилю? Моделюючи книгу про Ольжича, я усвiдомлював умовнiсть розподiлу ii на глави: ви не побачите, де закiнчуеться археолог i починаеться поет, де закiнчуеться поет i починаеться полiтик. Хiба що збагнете, наскiльки все це вплинуло на особисте життя Ольжича.

Сподiваюсь, шановнi читачi, що така форма написання книги буде вам цiкава i допоможе скласти власну думку про особистiсть i дiяння Ольжича. А ви вже самi на свiй розсуд оберiть послiдовний чи паралельний порядок прочитання глав книги.

Основним принципом створення iсторичноi постатi Ольжича було: побiльше неспростовного фактажу, поменше загальних фраз, якими ряснiе «кандибiана», i уникання категоричних оцiнок – тут працюють гiпотези, версii, припущення. А вже оцiнки даватимете ви, шановнi читачi.

А тепер запасiться терпiнням, тому що почнемо ми здалеку.




Народжений в любовi


Спи, дитинонько кохана,
Баю, люлi, бай,
А ти, мiсяцю, до раня
В колисоньку сяй.
Стану я казки казати
Та спiвать пiснi,
Щоб ти щастя мiг зазнати
Хоч в дитячим снi.

    Олександр Олесь – синовi

Видатний украiнський поет Олександр Олесь (Кандиба) – батько видатного украiнського поета Олега Ольжича. Рiд Кандиб походить вiд давнього козацького старшинського роду корсунського полковника Федора Кандиби. І дух козацькоi вольницi постiйно був присутнiй у родинi Кандиби.

«Чари ночi» – вiрш, який уславив молодого поета Олеся, був написаний у 1904 роцi. Студент Харкiвського ветеринарного iнституту Олександр Кандиба присвятив своiй коханiй – Вiрi Свадковськiй, доньцi вiдомого лiтературознавця, професора Леонiда Бiлецького, з якою познайомився 1903 року у Слов’янську. В одному з листiв до неi вiн зiзнавався: «Зустрiв тебе, почав писати. І стала поезiя моiм другом, моiм коханням, як тебе, я ii кохав i думав про неi». У квiтнi 1904 року наважився на поiздку до Санкт-Петербургу, де Вiра навчалася на iсторико-фiлологiчному вiддiлi Вищих жiночих, так званих «Бестужiвських» курсах. І навiки завоював ii серце. Ви тiльки послухайте:

Смiються, плачуть солов’i
І б’ють пiснями в груди.
Цiлуй ii, цiлуй ii,
Знов молодiсть не буде…

Так, ця пiсня, як-то кажуть, пiшла в народ i стала народною, як i пiснi iнших поетiв «Дивлюсь я на небо», «Ой, не свiти, мiсяченько», «Нiч яка мiсячна», «Спiвають, плачуть солов’i». Їi виконували уже за радянських часiв Борис Гмиря, Дмитро Гнатюк, Нiна Матвiенко… На музику цей вiрш поклали Анатолiй Кос-Анатольський, Герман Жуковський, Василь Безкоровайний. Звучить вона i сьогоднi, i звучатиме завжди. А Олесь став другим пiсля Шевченка поетом, за кiлькiстю творiв, покладених на музику…

Улiтку 1906 року Олександр iз Вiрою та ii молодшою сестрою Ольгою попрямували до Криму, де в Ялтi сестри опiкувались Олександром, який проходив курс лiкування. Ба нi, швидше за все це була романтична подорож з освiченням в коханнi, в результатi якоi Кандиба складае свою першу книгу «З журбою радiсть обнялась» i вiдкриваеться свiтовi як поет Олександр Олесь.

Наприкiнцi 1906 року почуття молодих кульмiнували. І ось уже 4 сiчня 1907 року вона повiдомляе батькiв: «До Петербургу приiхав Саша, i ми вирiшили, висловлюючись коротко, повiнчатися. Нехай не здаеться це експромтом: усе рано чи пiзно знаходить свiй кiнець. Дуже шкода, що не довелося бачитися з вами, поговорити: не хотiлося б, щоб у душi у вас народилося хоча б найменше почуття невдоволення проти нас, що все нiби зроблено без вашого вiдому i ради. Якби була можливiсть побувати в Житомирi, не проминула б зробити це, тому що дуже люблю всiх вас i засмучувати дорогих людей менi самiй було б занадто боляче».

Дружина нiжно називала свого коханого Олесем, звiдси, непевне, i його псевдонiм – Олесь. Наступного року вiн видав збiрку вiршiв «З журбою радiсть обнялась»:

Те iм’я, що дала менi Ти
У днi, осяянi Тобою,
У снi i вiльне, i крилате.
Лiта хай в’ються надi мною,
Його прийму я в свою душу,
Зiллю з своею кров’ю…

Зрештою, Олександр Кандиба покине нав’язливу службу й присвятить свое життя поезii. Любов спонукала його цiлком вiддатися творчостi, а творчiсть – любовi.

І от 21 липня (8 липня за старим стилем) 1907 року в Житомирi у сiм’i украiнського поета Олександра Івановича Кандиби (за поетичним псевдонiмом – Олеся) i гiмназiйноi вчительки французькоi мови Вiри Антонiвни Свадковськоi сталося очiкуване – народився син. Батьки були православнi, i хлопчику, якого хрестили 13 грудня у храмi Святого Успiння, дали iм’я Олег. Мати почувалася пiсля пологiв зле, iй довелося довго пролежати у пологовому будинку, й тому тiльки через пiвтора мiсяця пiсля народження маленького охрестили. Час ущiльнився: три мiсяцi мати годувала немовля, а потiм, вiдiрвавши його вiд грудей i знайшовши йому годувальницю, поiхала довчатися до Петербургу. Синочка якийсь час дбайливо доглядали бабуся з дiдусем, батьки Вiри…


* * *

Мене зворушили першi фотографii Олега. Символiчнi фотографii, якi так i напрошуються на розшифрування:

• 1914 року, на самому початку Першоi свiтовоi вiйни – семирiчний хлопчик ангельськоi подоби з лiлiею в руках дивиться просто вам в очi, немовби промовляе: «Я прийшов у цей свiт, щоб дарувати вам добро…»

• 1917 року, на самому початку боротьби украiнського народу за свою державу – десятирiчний хлопчина зi своiм другом – улюбленим бойовим пiвнем на руках. Нiби у передчуваннi боротьби.

«Молодий лицар», яким його бачив батько, народився i зростав у люблячiй сiм’i. Вiн з дитинства не мiг правильно вимовити свого iменi «Олег», i зворушенi батьки називали його «Лелеченьком», «Лелекою». Це прiзвисько залишилося за ним надовго, бiльше, стало псевдонiмом його першоi лiтературноi публiкацii.

Батьки його сприймали як дитину надзвичайно обдаровану – обдаровану вiд Бога. Вiн зростав на очах i пiд опiкою люблячих батькiв. І, мабуть, з дитячих рокiв чув удома поетичну мову частiше за прозову.

Та чи могло бути iнакше, коли маля засинало пiд нiжну батькову колискову, якою мати колихала сина… А батько подарував йому бiля 150 колискових, якi згодом читалися i спiвалися по всiй Украiнi.

А вже як тiльки дитя навчилося зрозумiло говорити, починав його вчити грамотi. І як поетично-гумористично вiн це робив!

Й та Е буде Є,
Й та І буде Ї.
Єжачок, пiймавши жабу,
Їжачечку дае лапу…

У 1944 роцi Олесь зiбрав свiй «навчальний посiбник» воедино, назвавши його «Алфавiт вiршами, написаний для сина». Але символiчно: у 1944 роцi сина не стало, а в нього народився свiй син, теж Олег, якого вiн уже не побачив, але якому, напевно, дуже припав до душi «Алфавiт вiршами», написаний дiдусем i читаний його матiр’ю.

Батько невимовно радiв кожному кроку свого первiстка i охоче стимулював його цiкавiсть до навколишнього свiту:

Мiй синочок – розбишака.
Чи то кiнь, чи то собака —
Вiн нiчого не боiться —
Лiзе биться…

Так i напрошуеться продовжити – «лiзе биться» як той пiвник Рудько, який сидить на руках у десятирiчного хлопчини (згадайте фото), i якого Олег, через десять рокiв, зобразить у своему першому прозаiчному творi…

Тож син, за допомогою батька, почав читати вже на четвертому роцi життя.

«Маленький вiдступ. Моему онуку Максиму виповнилось три роки, i я збирають вчити його грамотi у грi-виставi “Алфавiт, написаний вiршами”…»

Не маючи бездоганного голосу, але натомiсть – непоганий слух, згадував батько, хлопчик дуже любив спiвати. Навчився, за допомогою батькiв, грати на пiанiно i скрипцi.

З раннього дитинства почав, знов-таки за допомогою батькiв, вивчати iноземнi мови. І, зрештою, як i батько, став полiглотом: знав iх не менше дев’яти – англiйську, французьку, iталiйську, нiмецьку та низку слов’янських мов. Нiби передчував, що йому доля ляже жити на чужинi. І не просто знав, але й активно використовував iх у подальшому спiлкуваннi з iноземними фахiвцями-археологами, пiд час створення власних наукових праць та у перекладацькiй дiяльностi.

«Так i напрошуеться сказати: а хто з нинiшнiх украiнських лiтераторiв сягнув успiху на нивi полiглота? Це не докiр, а констатацiя факту…»

Але повернемось до часiв дитинства Олега. Поки що зацiкавлений розум хлопчини активно розшукував собi сферу застосування.

І знову пiвень! У п’ять рокiв намалював i розмалював свого друга – рудого пiвня, який бiгав у дворi. Мати пережила i чоловiка, i сина, але альбом з дитячими його малюнками зберiгала до кiнця свого життя, пронiсши його через численнi переiзди сiм’i з мiста у мiсто, з краiни в краiну. У тому альбомi були увiковiченi i хитрий кiт Кирило, i злий собака Сiрко, й «дурнi качки i пихатi iндики». Особливо iй подобався рудий пiвень, намальований сином.

Рiч у тiм, що у дитинствi Олег любив птахiв i залюбки колекцiонував пташине пiр’я. І поштовхом до його лiтературноi творчостi став – ви правильно подумали – гордовитий рудий пiвень, що самостверджувався у дворi, проголошуючи ранок i наводячи порядок помiж мешканцiв двору – гусей, качок, iндикiв, котiв, собак… Але про це пiзнiше.

На шостому роцi життя сталося феноменальне. Хлопець, не iнакше як iз батькiвських переказiв про те, що Кандиби е нащадками славного козацького роду, в якому були славнi козацькi полковники Федiр та Андрiй Кандиби, написав п’есу на три дii з козацьких часiв, i сам же ii проiлюстрував!

Дружина Ольжича згадувала, що, коли вона якось у розмовi зi свекором не повiрила цьому – як, у п’ять рокiв написати п’есу? – той «по-молодечому зiрвався i, ходячи по кiмнатi, захоплено переконував не тiльки мене, але й цiлий свiт:

– П’еса на три дii. Так! Так! З козацьких часiв. Три дii. Навiть iлюстрацii намалював!..»

Який жаль, що ii не розшукали дослiдники. Намальованого хлопчиною Пiвня розшукали, а драму, написану шестирiчним Олегом, так i не знайшли…

Але ясно одне. Батько, називаючи сина «лелеченьком довгоногим», прилучав хлопчину до мистецтва, намагався розвивати його лiтературнi здiбностi. І, як вiдгомiн його дитячих спогадiв, той пiдписував своi першi надрукованi твори псевдонiмом «Лелека»…


* * *

Дитинство «лелеченько» провiв у киiвському передмiстi Пущi-Водицi, де мати викладала французьку у школi, а батько, який закiнчив Харкiвський ветеринарний iнститут, iз жовтня 1909-го i до початку 1919-го року працював (тiльки уявiть собi!) ветеринаром на Дарницькiй скотобiйнi. Можна припустити, що це вiн зробив, аби прогодувати родину, бо на грошi вiд власних поезiй не проживеш, та й друкуватися украiнською було непросто. Напевне так i було.

Та ось перед нами згадки про цю агонiю самого поета-лiрика: «В атмосферi кривавого пару, хрипiння й агонii конаючих тварин довелось менi продовжувати лiтературну роботу… Робив я спроби знайти iншу працю, але з тих або iнших причин зробити це не вдавалось…»

А вже пiзно увечерi, ледь одiйшовши вiд кошмарноi працi, народжував своi небеснi пiснi. У 1919 роцi, покiнчивши, зрештою, з ветеринарною роботою, цiлком присвятив себе поетичнiй творчостi на благо вимрiяноi незалежностi Украiни:

«Як прекрасна царiвна у казцi старiй,
Заворожена вiдьмою злою,
Спить нетлiнная роки в могилi сирiй
І нетлiнною сяе красою.
Так i ти, Украiно, лежиш у трунi,
І заклята навiк, i забута,

Без жалю за щось у кайдани страшнi
Закула тебе мачуха люта.
Але явиться лицар колись молодий,
Вирве з рук тебе в мачухи злоi,
І тебе поведе вiн у день золотий,
Як царiвну, до долi ясноi»

Батько уявляв свого сина в образi цього молодого рицаря. І таки побачив його таким, але це сталось пiзнiше.


* * *

Коли ж замайорiв «небесно-золотий прапор украiнськоi державностi», Олександр Олесь гаряче в неi повiрив i, готуючи сина до самостiйного життя, на сторожi поставив слова:

«Воскресла! Воскресла! Хай душi радiють,
Хай сонця усмiшку пiймають уста,
І нею всю землю, весь свiт обцiлують,
Се друге ясне воскресiння Христа!»

У липнi 1917 року Олександр Олесь гаряче вiтав проголошення Украiнськоi Народноi Республiки:

«Незалежне життя – ось де справжня мета,
Тiльки вiльний орел вiльним птахом лiта,
Тiльки вiльний орел свое щастя куе,
Тiльки вiльний народ i бере, i дае.»

І це не абстрактне славослiв’я украiнськiй незалежностi. Романтично налаштований Олесь радiсно зустрiв проголошення самостiйностi Украiни i, переживаючи драматичнi перипетii цього процесу, включився в ii розбудову, мрiючи про славне мистецьке майбутне «вiльного орла» Олега на теренi вiльноi Украiни, готуючи його до нього.

Та недовго тривала iдилiя нацiонального вiдродження Украiни. Пiд час перипетiй, коли змiнювалися влади i кожна з них провадила арешти, розстрiлювала тих, кого вважала за ворогiв, iнакомислячих, iнколи – просто випадкових людей, яких пiдозрювала у ворожих намiрах, траплялось i таке, це напряму зачiпало сiм’ю Кандиб. У лютому 1918 року Олеся заарештували, i вiн дивом не потрапив пiд розстрiл. У 1919 роцi був розстрiляний брат Вiри Антонiвни Кандиби…

Разом iз вiдступаючими петлюрiвцями змушений був покинути територiю Украiни i Олександр Олесь. І не просто покинути: зовсiм не випадково у листопадi 1919 року уряд УНР призначив Олеся культурним аташе при консульствi УНР у Будапештi, де вiн провадив дипломатичну роботу зi змiцнення авторитету молодоi украiнськоi держави на мiжнароднiй аренi.

А на родину чекала тривала розлука. Марно було сподiватися, що радянська влада так просто надасть вiзу для возз’еднання сiм’i петлюрiвця за кордоном. Мати викладае у середнiй школi в Пущi-Водицi. Олег вчиться у тiй же школi, пише вiршi, малюе. Вiн швидко зростае, мужнiе, починае орiентуватися у ситуацii, яка склалася в його життi i яка не обiцяе нiякоi прихильностi.

Сiм’я важко переживае вимушену розлуку. Участь батька у державотворчому процесi Украiни, його вимушена емiграцiя, звiсно, не сприяли доброзичливому ставленню бiльшовицького оточення до матерi i сина Кандиб. Вони опинилися у вимушенiй iзоляцii. Все це вело до певного усамiтнення Олега, його вiдособлення вiд славослiв’я радянськiй владi, яке звучало тодi на кожному кроцi, проте водночас сприяло розвитковi його спостережливостi та навичок самостiйного аналiзу ситуацii, в якiй опинилась розлучена родина. Розчаровуючись у людях i обставинах, вiн створюе свiй власний внутрiшнiй свiт.

І дiлиться своiми переживаннями з батьком, з яким був цiлком вiдвертим. Ось що пише тринадцятирiчний син у листах до батька, з яким перебував у розлуцi:

– «взагалi я тепер у школi зневiрився i в людях також, але все-таки хочеться вiрити, що е й гарнi…»

– «боляче… Я таки завзятий песимiст у шкiльних справах, крiм того, перший бунтар. Страйкуемо, бунтуемо. Кричимо, щоб вчили нас…»

– «учнi не хочуть працювати, учителi – робити з них людей. Агонiя…»

– «читаю ба: хочу читати, щоб бути освiченим, а нащо бути, iй-Богу, не знаю…»

Озираючись навколо, Олег i на собi вiдчув, що радянська влада принесе украiнцям голод i злиднi. Згадуючи тi часи i себе у тi часи, з гiркотою i проблисками надii писав:

«Отак мiй край лежить ввi снi —
Мiй край, покинутий синами,
Край, де панують вороги,
Катують, глумляться над нами.
В тяжкiм ярмi народ мовчить,
І тiльки вибухи повстання
Посвiдчують, що вiн не спить,
І пророкують час свiтання…»

Так, iз юностi вiн жив надiею i сподiваннями, що часи «панування ворогiв» – це не вiчне:

«Не зiрвеш сонця, кат, з небес,
Не зiрвеш з Украiни стяга»

Разом iз тим, скучивши за батьком, вiн спiшить порадувати його головним – своiми першими лiтературними спробами.

У листi вiд 25 лютого 1922 року: «Написав вiрш про Шевченка…»

У листi вiд 26 березня 1922 року: «Посилаю тобi два оповiдання, вони потрапили до шкiльного журналу…»

У листi вiд 25 травня 1922 року нудиться оточуючим свiтом: «Неначе душа замурована в якiсь мiцнi, невидимi мури, не пропускають до мене нi свiту, нi гомону життя, i зосталися тiльки двi маленькi щiлинки проти моiх очей, через котрi можна бачити тiльки наше нудне буденне життя. Вони гнiтуть, не дають спокою, не дають волi мрiям…»

А ось i його мрii:

– «хотiв би буть i фiлософом, i письменником, i художником так палко»

– «як би я хотiв з тобою ходити по музеях, дивитися на статуi i картини, iншi вироби мистецтва. І балакав, балакав…»

Батько пiдбадьорюе сина надiею на недалеку зустрiч, пiдтримуе його мистецькi поривання: «Не кидай писати! З тебе вийдуть люди!»

А вкрай сувора дiйснiсть диктуе свое. У грудневому за 1921 рiк листi дружини до чоловiка зринае образ його сина, якого в сiм’i називали то «Лютиком», то «Лелекою». І мати iз сльозами на очах пише: «Наш Лютик, нiжна квiтка (ти пам’ятаеш, який вiн був ранiше!) у великих чоботях (добре, що хоч вони е!) складае гiльйо в лiсi, тягне з деревнi мiшок з борошном, пiдсипае рельси на залiзницi.) Може, й нечасто, але скуштував всього – заробiтку ради!»

Так, за вiдсутностi батька Олег взяв на себе функцii постачальника продуктiв сiм’i. Мати i син потерпають у голодi й злиднях. Якось у голодну зиму 1919 року в черговий раз зiбрався пiти з товаришем у село, щоб помiняти одяг на iжу. Але iх вчасно попередили: «Тiкайте, тут людей iдять». Дякувати Богу, вдалося втекти…

Тим не менш Олег багато читае i, дослухаючись до себе, пробуе писати власнi твори.

І… доглядае за «братами нашими меншими». Нi, не для споживання, як це роблять зазвичай, але задля догляду над ними, порятунку iх вiд голодноi смертi. Розводить у клiтках кроликiв та курчат. Особливо опiкуеться рудим пiвнем, розмовляе з ним, граеться, малюе його…

Батько надсилае сiм’i грошовi перекази, але вони не доходять, домагаеться через Мiжнародний Червоний Хрест дозволу на виiзд дружини i сина за кордон – безуспiшно… Спiлкування з батьком стае можливим тiльки за допомогою листування. Можна хоча б вiдвести душу…


* * *

Чому я, спитаете ви, присвятив так багато уваги сiм’i Ольжича? Це для мене принципово. Переконаний: саме сiмейне виховання визначае подальшу долю дитини. А вже далi саме життя корегуе поведiнку вихованоi у люблячiй сiм’i молодоi людини.

…Невеликий вiдступ… Суджу по собi. Бабуся менi заповiдала: «Хочеш зробити кар’еру – ставай комунiстом. Хочеш залишитися людиною – уникай цього». Батько додавав при цьому: «Ставай фахiвцем у обранiй справi життя, i будеш завжди запитуваним». Я не став комунiстом. Мама, захоплена моiми широкими мистецькими уподобаннями, скеровувала мене: «Не обирай вузькоi спецiальностi, займайся мистецтвом – в ньому широке поле розгортання твоiх талантiв». І я займався i займаюся режисурою, театральною педагогiкою, пишу книжки з iсторii театру, поезii, живопису, фiлософii…

Проникливий поет-лiрик Олександр Олесь виховував сина як майбутнього поета, у нацiонально-патрiотичному дусi. Поет-лiрик, вiн прагнув зробити украiнську поезiю зброею. Рiдне слово мае стати для ворога гострим, як меч, а для рiдного краю – сонцем. І синовi, у якого рано виявились творчi здiбностi, вiн заповiдае бути вiрним своiй нацii.

Його «Юнацька пiсня», написана у 1915 роцi, як передбачення падiння росiйськоi iмперii, була присвячена восьмирiчному синовi, якому ось-ось належало обирати свiй життевий шлях:

«Земля розступилась. І з праведних трун
Виходить Хмельницький, Мазепа, Богун.
І з Волi знiмають кайдани мiцнi,
І слiзьми спiвають щасливi пiснi.»

І взагалi це рiдкий випадок, щоб у сiм’i видатного поета зростав син, у майбутньому теж видатний поет.

Поезiя Олександра Олеся, якою вiн навiювався iз дитинства, ще з материнських колискових на батьковi слова, напевне спонукала Олега до самостiйноi поетичноi творчостi. Причому вiн пройшов шлях вiд юнацького захоплення лiрикою Олеся до вiдштовхування вiд неi, коли Олег став на шлях самостiйноi творчостi, у запалi вважаючи батьковi вiршi, створеними «для гiмназисток i телеграфiсток». А батько, в свою чергу, обурювався, як йому здавалось, оспiвуванням насильства i кровопролиття у вiршах сина. Доходило до того, що вони якийсь час не розмовляли, а спiлкувалися за допомогою листiв i записок. Але то були творчi суперечки, насправдi ж вони не уявляли собi життя один без одного.

При цьому, виховуючи сина, мати не була спостерiгачем його зростання i змужнiння. Драматизм ii положення стае очевидним зi слiв, якi вона, як, напевне, кожна любляча украiнська мати…

Стоп! У жилах матерi текла украiнська, бiлоруська i грецька кров. Сама ж вона, викладаючи французьку мову, не дуже вправно володiла украiнською…

А втiм, чому «стоп»? Приналежнiсть до нацii визначаеться не стiльки за складом кровi, скiльки за самовiдчуттям i самоусвiдомленням людини.

Так от, продовжу думку. Драматизм положення матерi Олега стае очевидним з листа до чоловiка, коли синовi виповнилось чотирнадцять, у тривожному передчуттi його долi: «Ах, породивши дитину, роби з неi що захочеш. Виховуй хоч француза, хоч зулуса, хоч негра, аби не украiнця. Бо тодi ти прирiкаеш дитину на Голгофу, на загибель заради Украiни». І тим не менш, як i батько, вона виховувала Олега як сина украiнського народу…

Говорячи про сiмейне виховання, як не згадати, що батьки Олега Кандиби товаришували iз сiм’ею батька украiнськоi археологii, дослiдника пам’яток трипiльськоi культури i в майбутньому автора першого закону УНР про охорону пам’яток iсторii, культури i мистецтва Миколи Бiляшiвського. Вони не раз виiжджали на Княжу Гору пiд Киевом – напевно, разом iз маленьким сином – для допомоги у вiдшуканнi археологiчних скарбiв лiтописного мiста Родень[1 - Iншi назви – Роден, Родня.]. І при зустрiчах родин Олеся i Бiляшiвського – а Олег, вражений несподiваною для нього дивовижнiстю стародавнього украiнського життя, напевно ставав зацiкавленим спiвбесiдником – центральне мiсце займали враження вiд археологiчних знахiдок. Романтика археологiчних вiдкриттiв, спроба заглянути у далеке минуле своiх предкiв полонила його на все життя. І з часом змусила всерйоз замислитись над iсторiею створення украiнськоi держави.

Отже, сам собою напрошуеться багатозначний висновок: життя Ольжича було визначене наперед саме сiмейним вихованням. А воно полягало у тому, що його життевий шлях визначився у дусi любовi:

– до поневоленоi Батькiвщини, до ii iсторii i боротьби за незалежнiсть,

– до археологiчноi працi, яка доводила iсторичну значущiсть украiнськоi нацii,

– до поетичноi творчостi, яка оспiвувала героiчний характер украiнця,

– нарештi, до своеi сiм’i, яка дала йому належне виховання i визначила вузловi орiентири у самостiйному життi.




Самовизначення. У колi емiграцii


Все менi ти снишся, мiй маленький
сину,
Що з тобою полем, степом iдемо,
Що б’емось за нашу бiдну Украiну,
Розриваем пута, вiкове ярмо…

    Олександр Олесь – синовi

Перед довгоочiкуваною зустрiччю зi сiм’ею Олесь складае iз себе повноваження представника УНР у Будапештi. Й услiд за цим кидае навздогiн образливе, чого вiд нього, певне, нiхто не чекав:

Чи не мати для нас i для всiх УНР,
Монархiст ти чи правий есер,
Друг чи ворог ти – мiра одна,
І стоiть УНР як корова дурна…

Досi не можуть знайти цьому розумного пояснення. Чи то був емоцiйний виплеск власного розчарування у полiтицi УНР, що призвела до ii поразки? Чи, може, аргумент на користь звiльнення сiм’i вiд радянського полону, адже поема «Перезви», звiдки взятi цi рядки, була надрукована у радянськiй Украiнi пiд назвою «Емiгрантськi перезви»[2 - Перезва – частина украiнського весiльного обряду.]? Нiбито виiздовi сiм’i за кордон сприяла пiдтримка радянських високопоставлених чиновникiв, якi прихильно ставилися до поета Олеся пiсля виходу у свiт його «Перезв», де у гострiй сатиричнiй формi висмiювалася дiяльнiсть постпетлюрiвськоi емiграцii?..

Сприймемо факт, яким вiн е: п’ятнадцятирiчний Олег разом iз сорокадвохрiчною матiр’ю, зусиллями сорокап’ятирiчного батька, нарештi, виiздять iз радянськоi Украiни. Спочатку – до Берлiна, де батько iх зустрiв. Потiм переiздять до Праги, де Олег завершуе середню освiту, складае на вiдмiнно iспити в украiнськiй школi. Згодом родина оселяеться у селi Горнi Черношiце, що у 50 км вiд Праги.

Невипадково оселяються саме там.

Це незвичайне село, бiльшiсть жителiв якого складали украiнцi, стало осередком украiнськоi полiтичноi i мистецькоi емiграцii по втратi украiнськоi державностi 1917–1921 рокiв i за сприятливого ставлення до них чехословацькоi влади. Тут живуть украiнськi культурнi дiячi, серед яких знаходимо видатнi iмена – актора, режисера i органiзатора театральноi справи Миколи Садовського, поета, прозаiка, драматурга Спиридона Черкасенка… Тут оселяються й молодi митцi-початкiвцi i лiтератори. Олександр Олесь там навiть органiзовуе клуб украiнських письменникiв i журналiстiв. А згодом завдяки його iнiцiативi тут створюеться «Товариство молодих украiнських викладачiв». Ця мiсцевiсть мае увiйти в iсторiю Украiни, як один з визначних осередкiв украiнськоi науковоi i мистецькоi емiграцii по втратi украiнськоi державностi 1917—1920-х рокiв…

Цим я хочу сказати, що, вимушено покинувши Украiну, Олег Кандиба не розчиняеться у зарубiжному просторi, але продовжуе перебувати у вишуканому товариствi украiнськоi iнтелiгенцii. І не просто перебувати, але й виховуватись в украiнському дусi.

Насамперед вiн стае членом украiнського «Пласту», найбiльшоi неполiтичноi масовоi молодiжноi скаутськоi органiзацii, яка виховувала свiдомих, вiдповiдальних за своi вчинки украiнських громадян, якi опинилися у зарубiжжi. Нагадаю, що Степан Бандера бiльше 8 рокiв, вiд 1914-го до 1921-го року, гартував свiй характер у «Пластi», пластуном був i ровесник Ольжича, в майбутньому головнокомандуючий УПА (Украiнськоi повстанськоi армii) Роман Шухевич…

Подумалося, що в радянськiй Украiнi молодь виховували пiонерськi та комсомольськi органiзацii у дусi марксизму-ленiнiзму, а в емiграцii?.. Дивiться самi.

Герб украiнського «Пласту» – трилиста лiлiя, мистецьки вплетена у Знак Княжоi Держави Володимира Великого. Серед «14 точок пластового закону» було додержання:

1. Тiлесного здоров’я, тобто невживання алкоголю i палiння цигарок, обов’язкова ранкова руханка, зайняття спортом, вiдмови вiд статевоi розпусти…

2. Духовного здоров’я, тобто виховання в собi рис украiнського громадянина, борця за майбутне нацiональне визволення Украiни, готового пiти для цього на смерть…

Одухотворений вiрш «Пластовий капелюх» взiрця 1934 року – таким був поетичний вiдгук Ольжича на вступ до цiеi органiзацii. Вiн звучить як бадьорий заклик до життетворення юнака, який тiльки вступав у доросле життя:

Вiн висить у мене в хатi на стiнi,
Широкополий, трошечки прим’ятий,
І ось, здаеться, нинi вже вдесяте
Кивае i всмiхаеться менi.
Вiн оптимiст, яких е мало в свiтi,
І стоiка такого не знайти.
Ось i тепер: попробував би ти
Шiсть мiсяцiв так на цвяху чипiти!
Але близька вже довгождана путь
По пралiсах, по долах i по горах,
Знов дощ, i спека, i роса, i порох,
Вiд кого, а вiд нього не втечуть.
На головi незручно неспокiйний,
Вiн буде озиратись навкруги:
«Ну, й небеса, i де iх берегти?
А хмари! А простори вiтровiйнi!
Наплечник – вiн обвис, немов мертвяк!
А пiдтягнися, посоромся, брате!
Гедзь пролетiв… (мале, але завзяте)
І що це ноги шкандибають так?
Увечерi ж – о, де узяти мови!
Лiс – чорна прiрва. Небо – оксамит.
А ватри, ватри, дивовижний свiт,
Золотоцвiтний сад казковий!

Невипадково пластовий закон, в основi якого були закладенi iдеi радикального украiнського нацiоналiста Миколи Мiхновського, ляже в основу «Декалогу украiнського нацiоналiста», який упорядкував 1929 року украiнський пластун, один iз спiвзасновникiв Органiзацii украiнських нацiоналiстiв (ОУН) Степан Ленкавський. Його напевне виголошував Ольжич як клятву:

«Я дух одвiчноi стихii, що зберiг Тебе вiд татарськоi потопи й поставив на гранi двох свiтiв творити нове життя:

Здобудеш Украiнську Державнiсть або загинеш у боротьбi за неi.

1. Не дозволиш нiкому плямити нi слави, нi честi Твоеi Нацii.

2. Пам’ятай про великi днi наших Визвольних змагань.

3. Будь гордий з того, що Ти е спадкоемцем боротьби за славу Володимирського Тризуба.

4. Помсти смерть Великих Лицарiв.

5. Про справу не говори з тим, з ким можна, а з тим, з яким треба.

6. Не завагаешся виконати найнебезпечнiшого чину, якщо цього вимагатиме добро справи.

7. Ненавистю i безоглядною боротьбою прийматимеш ворогiв Твоеi Нацii.

8. Нi просьби, нi грозьби, нi тортури, анi смерть не приневолять Тебе виявити таiни.

9. Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства i простору Украiнськоi Держави.


* * *

Зовсiм не випадково сiм’я Кандиб обирае Чехословаччину мiсцем свого перебування.

Звернiмось до iсторii.

Новий iсторичний перерозподiл Європи, який стався пiсля Першоi свiтовоi вiйни, бiльшовицького перевороту в Росii, поразки украiнських нацiонально-визвольних змагань на початку 20-х рокiв, призвели до масовоi полiтичноi емiграцii украiнцiв. За межами Украiни опинилися активнi учасники тих подiй – керiвнi дiячi Центральноi Ради, Гетьманськоi держави, державноi Директорii, Украiнськоi Народноi Республiки, Закарпатськоi республiки, Кубанськоi народноi республiки, офiцери i солдати армiй цих украiнських державних угрупувань, службовцi держапарату i працiвники зарубiжних представництв украiнських урядiв, значна частина тодiшнiх полiтичних партiй, представники нацiонально-свiдомоi украiнськоi науковоi та культурноi iнтелiгенцii.

Про це якось не прийнято говорити, але сталася трагедiя украiнського народу – практично Украiна обезглавилась, залишившись без своеi елiти, iдеологiчних, iнтелектуальних i духовних поводирiв. У цiй ситуацii в украiнському емiгрантському середовищi почалася активна розбудова рiзних державних структур, серед яких чiльне мiсце посiли науковi, освiтнi, мистецькi заклади, що мали виплекати украiнськi нацiонально свiдомi високопрофесiйнi кадри.

Особливо плiдною була дiяльнiсть украiнськоi дiаспори у самому центрi Європи – Чехословаччинi. Влада Чехословаччини, зокрема ii перший Президент Томаш Масарик, прихильно ставилася до украiнських емiгрантiв. Це була вдячнiсть за допомогу у створеннi армii, яку надав уряд УНР, в результатi чого чехи i словаки змогли вибороти державну незалежнiсть своеi краiни. Тож тепер тут знайшли свiй притулок i гуртувались близько 22 000 украiнцiв. Серед емiгрантiв було багато талановитих письменникiв, поетiв, художникiв, композиторiв, науковцiв. Як писав украiнський поет i письменник, культуролог-енциклопедист Євген Маланюк: «може, найважливiшим серед наших завдань, як нацiональноi спiльноти, було, е i буде: пiзнати себе. Наше поколiння узрiло батькiвщину в зовсiм iншому свiтi. Вона виглядала зовсiм iнакше в перiодi бездержавностi; iнакше – у вiйнi за державнiсть краю; iнакше – в часi короткотривалоi боротьби за державнiсть».

Украiнським дiтям надали можливiсть отримувати середню освiту украiнською мовою. Головними науковими i навчальними установами стали Украiнський вiльний унiверситет, переведений у 1921 роцi з Вiдня у Прагу, i Украiнський вищий педагогiчний iнститут iменi Драгоманова. Наступного року у Подебрадах, курортному мiстечку у 50 км вiд Праги, була заснована Украiнська господарча академiя, куди одразу вступили 300 студентiв. Тут почали дiяти Украiнське iсторико-фiлологiчне товариство, Центральний Союз украiнського студентства, Украiнське товариство книголюбiв, Музей визвольноi боротьби Украiни, Украiнська гiмназiя. Виникло декiлька украiнських видань, видано 180 поетичних i прозаiчних творiв молодих украiнських творцiв. У Празi творили i друкувалися непересiчнi молодi украiнськi поети – Євген Маланюк, Юрiй Дараган, Оксана Лятуринська, Олекса Стефанович, Леонiд Мосендз, Олена Телiга…

Феномен празькоi украiнськоi емiграцii у Чехословаччинi полягав у системностi органiзацii науки, освiти i культури, яка дала можливiсть створити низку так званих празьких шкiл: археологiчну, поетичну, iсторичну, мистецьку.

У полiтичному планi украiнська емiграцiя – i не тiльки празька – гуртувалась навколо iдеi створення вiльноi, незалежноi Украiни. Олег Ольжич виявився яскравою дiйовою особою цього процесу – будiвничим незалежноi, поки що розпорошеноi, украiнськоi держави. З цiеi точки й будемо розглядати його життя, творчiсть i громадсько-полiтичну дiяльнiсть.

Отже, сiм’я Кандиб об’едналась i розпочала нове життя у Чехословаччинi. Перед п’ятнадцятилiтнiм Олегом розгортались широкi можливостi для полiтичного i мистецького самовизначення, i вiн активно скористався з цього.

Але про все по порядку…




Археолог


Схилився археолог в робiтнi над столом, Схилився археолог подряпаним чолом, – Боронистий й прекрасний розлiгся перед ним Розлiгся цiлий Всесвiт як квiтчастий килим. Натхненними очима красу його вiн п’е, В красi знайшов вiн щастя, знайшов життя свое.

    Олег Ольжич

У поколiннi 1930-х рокiв Олег Кандиба був неповторним явищем. Вражае активнiсть, з якою вiн вступав у життя, орiентуючись, спочатку за допомогою батька, а чимдалi, тим самостiйнiше, в життi украiнського зарубiжжя, у виборi фаху i полiтичного змiсту своеi дiяльностi.

Дуже любив мандрувати. І не просто iз цiкавостi. Часто з товаришами пiшки або потягом вирушав для огляду певноi мiсцевостi, яка являла iнтерес з точки зору археолога. Одного лiта об’iздив на велосипедi ледь не всю Нiмеччину, ознайомившись з ii iсторичними пам’ятками, храмами, музеями. Разом iз другом i майбутнiм соратником у нацiонально-визвольнiй боротьбi Уласом Самчуком замислили було здiйснити навколосвiтню подорож…

При цьому вражае i самий дiапазон його наукових i творчих уподобань, який охоплював археологiю, етнографiю, iсторiю, лiтературу.

Спочатку вiн вступае на платнi рiчнi курси Украiнського громадського комiтету у Празi, й 11 грудня 1924 року з вiдзнакою складае iспит на атестат зрiлостi, який тодi називався «гiмназiяльною матурою». Це надае йому можливiсть записатися вiльним слухачем на безкоштовнiй основi у будь-який чеський технiчний iнститут вiльним слухачем i перший рiк навчатись там безкоштовно. Ба нi, його приваблюе фiлософiя, лiтература i, найбiльш, прадавня украiнська iсторiя.

Збереглися спогади вчителiв i колег Олега про здобуття ним вищоi освiти пiд час перебування тут, збереглися також конспекти його занять з археологii.

А вчився вiн активно i напружено. Орiентуючись у своiх фахових уподобаннях, вiн вступае – майже водночас! – у три унiверситети:

– здавши додатковий iспит з латинськоi мови, на фiлософський факультет Карлова унiверситету, де вiн спецiалiзуеться з у археологii та iсторii мистецтв. Тут вiн займаеться у видатного археолога-славiста, автора знаменитих серед европейських фахiвцiв «Слов’янських старожитностей» професора Любора Нiдерле, i той називае Олега серед найулюбленiших i найздiбнiших своiх учнiв. Вислуховуе лекцii з iнших галузей археологii та давнього мистецтва Альбiна Стоцького, Антона Матейчика, якi також високо оцiнили здiбного юнака i заохочували його археологiчнi дослiдження;

– на лiтературно-iсторичний вiддiл Украiнського педагогiчного iнституту iменi Михайла Драгоманова. Археологiю тут викладав професор Вадим Щербакiвський, який, власне, рекомендував Ольжича до одночасного вступу у Карлiв унiверситет, iсторiю украiнського мистецтва – професор Дмитро Антонович та професор Леонiд Бiлецький (це прiзвище ми ще згадаемо), загальну iсторiю професор Василь Бiднов;

– записуеться на лекцii Украiнського вiльного унiверситету. За непiдтвердженими вiдомостями, одним iз його засновникiв був його батько. Очевидно, порадившись з батьком, вiн туди i вступае.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66794063) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Iншi назви – Роден, Родня.




2


Перезва – частина украiнського весiльного обряду.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения